Брати з Дніпропетровська захищають судна від піратів в Індійському океані

Брати з Дніпропетровська захищають судна від піратів в Індійському океані

27 черв, 2014

Зараз хлопці гостюють у батьків - у відпустці.

Якби братам Дмитру та Валерію Чорним ще кілька років тому сказали, що їх професією стане захист суден від піратів, вони б напевно від душі посміялися. Проте ось уже майже три роки брати ходять по південних морів, охороняючи суду під різними прапорами від морських розбійників, переважно сомалійського походження, пише "Зоря".

- Хлопці, не думаю, що ви знайшли собі роботу, надивившись фільму "Пірати Карибського моря". У цьому випадку ви б подалися в морські розбійники.

Дмитро: Зараз вже і складно сказати, випадок чи закономірність допомогли нам знайти нашу нинішню роботу. Але можу точно сказати, що про піратів на той момент ми, що виросли в Дніпропетровську, мали таке ж уявлення, як про космічних прибульців. Так сталося, що невдовзі після демобілізації я побачив у соцмережах фото товариша, з яким ми разом з Валерою служили в 25 бригаді. Товариш тримав у руках автомат, якого не було на озброєнні в наших Збройних силах. Та й пейзаж, на тлі якого він позував, був явно не український. Мене заінтригувало, головним чином, зброю. Ми списалися. Виявилося, знімок зроблений на Мадагаскарі, а товариш працює в приватній військової американської компанії, що охороняє судна від піратів. Він запропонував і нам спробувати влаштуватися в цю компанію, дав адресу. Звичайно, я загорівся. Написав два резюме - на себе і брата. Якщо я тоді більш-менш володів англійською, то Валера, який вчив у школі німецьку, знав хіба що кілька слів. Тим часом знання англійської було однією з вимог до претендентів роботи. Тому Валера без особливого ентузіазму спостерігав за моїми спробами звернути на нас увагу власника компанії. А він таки звернув. Мені подзвонила агент з Києва і сказала, що господар хоче поспілкуватися з нами по скайпу.

Все сталося настільки швидко, що Валера навіть не встиг приїхати на нашу віртуальну зустріч. І, напевно, воно і краще, бо якби Двайт почув, як розмовляє англійською брат, він би, можливо, не був настільки однозначний у своєму рішенні. Моя розмова ж з роботодавцем пройшов майже без сучка і задирки, хоч я і половину не зрозумів з того, що він говорив. "А де брат?" - Запитав мене Двайт. "Пішов звільнятися з роботи", - злукавив я. "Це добре, - зрадів наш роботодавець, що обрадувало й мене. - Брат так само володіє англійською, як і ти? .." - "Так-так" - запевнив я власника компанії. Забігаючи вперед, скажу, що Валера, потрапивши в середовище, де говорять англійською, почав активно вивчати мову і скоро наздогнав мене.

- Чим ви сподобалися власникові компанії?

Валерій: Для роботи, яку ми зараз виконуємо, потрібні люди з доброю фізичною підготовкою, які вміють поводитися зі зброєю, міцні духом. Думаю, що ми з братом відповідаємо цим вимогам. Так, всі шкільні роки ми серйозно займалися гребним спортом, виступали за область. Напевно, саме наша дружба з водою і дозволила уникнути морської хвороби, а Індійський океан, де "знаходиться" наша робота, "хвилюється" дуже серйозно. Завдяки нашій відмінною фізичною формою ми потрапили служити в елітний підрозділ - розвідроту 25 повітряно-десантної бригади. Так що наш роботодавець відразу зрозумів, що ми підходимо по всіх параметрах. Через кілька днів зателефонувала агент і сказала, що для нас є робота. Ми швидко зібралися, рвонули в Київ, звідти - в Каїр.

- А що ж батьки?

Дмитро: Ми сказали їм, що летимо в Єгипет на роботу, не поширюючись про її суть, тим більше що й у військових частинах компаніях, а таких нині у світі близько 200, не заохочується балакучість. Не знаю, що подумала мама. Можливо, що ми їдемо охороняти піраміди. У Єгипті ж ми затрималися недовго. Нас зустріли в Каїрі, привезли в Суец, де ми і сіли на судно, яке повинні були захищати від піратів. Воно йшло на Шрі-Ланку через Червоне море і Аденську затоку - "вотчину" сомалійських піратів.

- Сьогодні про них не дуже-то чути, як, наприклад, кілька років тому. Смію припустити, що їх змусили "забитися в щілину" браві українські хлопці?

Валерій: Якщо серйозно, то саме прийшли в Індійський океан приватні військові компанії з супроводу суден і зменшили запал сомалійських піратів. Про ці морських розбійників тому сьогодні мало чути, що вони не нападають на судна, супроводжувані protection-захистом. Все більше судновласників розуміють те, що дешевше найняти команду охорони, ніж платити викуп за взятих у заручники членів екіпажу. Що стосується "бравих українських хлопців", то їх, дійсно, немало на судах, що борознять простори Індійського океану. Дніпропетровців, правда, небагато. В основному це хлопці з Одеси, Миколаєва, Маріуполя, Ізмаїла - загалом, міст, пов'язаних з морем.

У нашому першому загоні теж був наш співвітчизник. А командував місією американець на ім'я Том, колишній офіцер армії США. Він, видавши зброю, проінструктував нас. Зрозуміти те, як ми повинні діяти, допоміг брат, та й просто здоровий глузд. До речі, наш "старший" опинився і хорошим учителем англійської. Під час рейсу він допомагав мені освоювати мову, а по закінченні походу написав у звіті про те, що я серйозно вивчаю англійську. Не минуло й півроку, як я перетнувся з Томом в Єгипті, і він був приємно здивований моїм прогресом у вивченні мови.

- Значить, ваше перше "бойове хрещення" пройшло без участі сомалійських піратів?

Дмитро: Чому ж? Вони дали про себе знати. У Баб-ель-Мандебській протоці, що сполучає Червоне море з Аденською затокою, до нашого суховантажу почали наближатися два човни. І в них перебували аж ніяк не рибалки. Це було зрозуміло, наприклад, по сходах, які перебували в човнах. Діючи відповідно до інструкції, ми заявили про свою присутність на судні - показали себе з зброєю в руках. Однак човни і раніше наближалися. Довелося зробити кілька попереджувальних пострілів у воду поруч з човнами. Але і це не зупинило піратів. Ми обстріляли борту суден. Я, схоже, потрапив у мотор. І тільки після цього пірати відстали, а те, що це були саме сомалійські розбійники, ніхто не сумнівався. І тільки після всього, що сталося емоції вирвалися назовні. Звичайно, нам було не звикати стріляти в армії з бойової зброї, але в такій ситуації були вперше.

Том похвалив нас, а вже радості екіпажу з приводу того, що вдалося уникнути небезпеки, не було меж. Екіпаж був філіппінський, а командував ним слов'янин - чи то білорус, чи то українець, чи то російська, вже й не пам'ятаю. Ось вже наговорився він досхочу з нами! .. А по закінченні рейсу команда накрила нам святковий стіл - в подяку за те, що захистили від піратів.

Моряки дуже бояться потрапити в полон до сомалійцям, і багато хто навіть відмовляються від рейсів, якщо вони пролягають в зоні, де діють пірати. Зона ця, ​​до речі, дуже розширилася останнім часом. Якщо раніше пірати виходили на промисел на човнах зі своїх прибережних баз, то з деяких пір використовують плавбази, на яких дислокують свій малий флот і звідки здійснюють набіги. Тому їх можна зустріти далеко від берегів Сомалі. Однак і судновласники навчилися протидіяти піратам. Так, на багатьох суднах з'явилися так звані цитаделі - приміщення без вікон, із запасом води і провізії, зі зв'язком, куди щоб ​​уникнути полону "евакуюється" весь екіпаж судна при загрозі нападу. Про загрозу ж сповіщає спеціальний сигнал.

- Чи вправі ви стріляти в загарбників, якщо вони сунуться на судно?

Валерій: Так, але тільки в якості самооборони. На цей рахунок існують суворі інструкції. На щастя, мені з братом не доводилося стріляти в людей і, сподіваюся, ніколи не доведеться. Пірати - вони ж теж люди і не хочуть гинути ні за що ні про що. Тому їм досить побачити нашу присутність на судні, щоб зрозуміти всю небезпеку вторгнення і не лізти на рожен. До того ж в Індійському океані досить судів, власники яких все ще намагаються заощадити на охороні.

В одному з походів я супроводжував судно в Кенії. Його спробували було атакувати пірати, проте ми дали їм знати про свою присутність, і розбійники відстали. Трохи пізніше прийшло повідомлення по рації, що пірати захопили-таки йде слідом за нами судно: воно було без охорони.

- Чи не плануєте завершити ходіння по морях і осісти на березі?

Дмитро: Нам подобається наша робота. Вона дозволяє допомагати людям і одночасно побачити світ. А він насправді прекрасний. Щасливі, що нам випала можливість милуватися ним, познайомитися з величезною кількістю мужніх і сміливих людей. До того ж наша робота надає досить багато вільного часу, який ми з братом використовуємо для навчання. Адже ми заочно вчимося в Дніпропетровському національному університеті. Так що поки осісти на березі не плануємо, тим більше що миру і спокою в Індійському океані поки не спостерігається.